А Веприн колись був містом!

 

 

Про деякі віднайдені невідомі раніше сторінки історії села

 

У переказах жителів Веприна згадується стародавній мурований чималенький льох, що був тут колись, і у якому начебто у пору Визвольної війни 1648-1654 років лаштувалося козацьке сховище пороху. Чим же привернуло увагу це нині типове й невелике за розмірами село увагу козацьких старшин? Та, виявляється, у XVII столітті його статус був значно вагомішим.

У подимній податі Київського воєводства від 25 січня 1683 року Веприн обліковано як місто (!), яке є власністю пана Динова. Тож недарма на одній з тогочасних карт України, укладеній у середині століття французьким інженером Гійомом Бопланом, з-поміж сучасних населених пунктів Радомишльщини означені лише Радомисль і Веприн (її фрагмент - на наведеному малюнку).

Щоправда, розміри Веприна, вочевидь, були незначними, бо вказано, що з чотирьох димів до скарбниці воєводства сплачується один злотий. До володінь цього магната входили також місто Кухарі (5 димів), села Заруддя (13 димів) і Малевичі (можливо, так помилково названо Макалевичі - 10 димів). Врешті й Радомисль, що так само зазначений у цьому переліку містом, теж тоді нараховував 4 дими. Недарма історики і дослідники називають цей історичний період для нашого краю роками запустіння і руїни.

А серед найранніших писемних згадок про Веприн в історичних джерелах, мабуть, слід назвати Тарифну подать від 5 травня 1631 року, за якою вепринці з трьох димів сплачували до казни три злотих. Село належало тоді до маєтностей Києво-Печерської лаври.

Врешті стародавність Веприна підтверджує й історія тамтешньої церкви в ім’я Архістратига Михаїла. У її візитації, проведеній 1784 року Радомисльським деканатом, зазначено, що «за давністю віків відомостей про побудову не вчинено».

Документи XVIIІ століття дають підстави стверджувати, що Веприн не входив до митрополичого маєтку уніатської церкви, резиденція якої містилась у Радомислі, проте все ж перебував під її юрисдикцією. Діяльність митрополії суттєво сприяла залюдненню і розвоєві краю. І у 1784 р. у Веприні налічувалося вже 413 жителів.

Одним із поширених у ту пору господарських методів управління маєтностями стала їх оренда. Таку форму застосовано було зокрема щодо єврейського населення, яке тоді масово почало ширитися на правобережжі України. Євреї сплачували подушну подать, наразі регулярно здійснювався їх перепис. За даними таких переписів у 1765-1789 р.р. чисельність євреїв у Веприні коливалась від 5 до 15 осіб. Одна з єврейських родин відкрила у селі корчму.

З 1772 року разом з навколишніми поселеннями Веприн перейшов у власність Юрія Галецького, підсудка Овруцького.

А на початку ХІХ століття це село, що входило до Радомисльського повіту Київської губернії, стало місцем дії твору відомого польського письменника і громадського діяча Міхала Чайковського, знаного в літературі під псевдонімом Садик-паша. Свій твір за жанром автор визначив гавендою (різновид оповідки, розповідь у якій ведеться від одного з персонажів), що поширеною була в ті часи. Вона мала назву «Старокияни. 1809». Проте головні її дійові особи зібралися не в Києві, а у Веприні.

Дещо дивно, чому саме Веприн привернув увагу знаного письменника. Та певні пояснення цьому вимальовуються з майнових прав Чайковських.

1794 року власністю цієї родини стали маєтності на бердичівщині – села Гальчин і Агатівка. Так от, дісталися вони городничому Київського воєводства Станіславу Чайковському (батькові майбутнього письменника) за заставним контрактом від попереднього господаря – овруцького земського судді Михайла Галецького. Частина гальчинського маєтку згодом стала належати Міхалу Чайковському (він, до речі, і народився в Гальчині у 1803 році). Але недовго. Після його участі у польському повстанні 1831 р. належні йому володіння були конфісковані у казну.

Ймовірно, що зі смертю Юрія Галецького (1792 р.) управляти маєтностями, розташованими у різних краях і задалеко одне від одного, його родині було вже не під силу. Та скоріше за все на рішення відмовитися від Гальчинських володінь вплинули борги, адже йдеться у їх відчуженні про заставу, яку внесли Чайковські.

Отак і перетнулися долі цих родів. Тож саме Михайла Галецького, який володів на межі XVIIІ-ХІХ століть Вепринським маєтком, зробив головним оповідачем своєї гавенди інший Михайло – Чайковський.

У ХІХ столітті у Веприні діяла лісосплавна пристань, де заготовлений ліс в’язали у плоти і сплавляли за течією. За даними 1856 року тут працювало 34 робітники, сплавлено було 8 лісових плотів загальною вартістю у 898 рублів, у 1862 р. - 44 робітники сплавили 11 плотів на 1948 рублів.

Крім того у різні роки в селі працювало два шкіряних і один винокурний заводи, екіпажна фабрика, лісовий склад Х.Векслера, крамниця Б.Бухман, лісопромислову діяльність тут вели Ф.Рапопорт, С.Фафер, Ш.Броцький.

За реформою 1861 р. в повітах було запроваджено волосний поділ. Веприн увійшов до складу Вишевицької волості і за підпорядкованістю входив до 3-го поліційного стану, 6-ї дільниці урядника, 1-ї дільниці мирового судді, судового слідчого і мирового посередника. Він був одним з найбільших сіл волості і за чисельністю населення поступався лише волосному центрові. У 1865 р.у Веприні нараховувалося 1080 жителів.

У 1880 р. вепринська Михайлівська церква належала до 6-го класу приходу, до її парафії було також приписане с.Вирва, парафіян налічувалося 820 чоловіків і 835 жінок. А ще тут мешкали 41 католик і лютеранин, 48 євреїв. При церкві діяла церковно-парафіяльна школа, у якій навчалося 50 учнів: 48 хлопчиків і 2 дівчат. У 1913 р. цей навчальний заклад іменувався парафіяльним двокласним училищем, завідував яким К.Ганькевич. Служителями культу в кінці ХІХ – на початку ХХ століття були священики П.Буткевич, Я.Коломацькій, М.Коломацький.

 

У 1903 р. тут проводив етнографічні дослідження К.Квітка.

 

За переписом 1926 р. у Веприні нараховувалося 2442 жителі, 564 двори. Ще 341 мешканець проживав на довколишніх Вепринських хуторах.

 

Останній радянській перепис 1989 року зафіксував у Веприні 1093 мешканця, перший і поки що єдиний український (2000 р.) – 842. У 2010 р. тут було 670 жителів. На перше січня 2013 року село налічує за даними сільської ради 630 жителів. Так що тенденцій до відновлення давнього статусу, на жаль, не помітно.

 

Газета «Зоря Полісся» від 8 лютого 2013 р.