Год без Людмилы Хитриченко

 

Материал Владимира Шуневича.

 

Памяти Товарища

 

РІК БЕЗ ЛЮДМИЛИ ХИТРИЧЕНКО

 

У музеї бойової слави Центру творчості дітей та юнацтва Святошинського району столиці відбувся вечір пам»яті дочки легендарного партизанського командира

 

В листопаді минулого року перестало битися серце Людмили Іванівни Хитриченко-Болілої –молодшої

дочки нашого легендарного земляка, колишнього командира Київського партизанського з»єднання, людини героїчної і трагічної долі Івана Хитриченка. Педагог за освітою і покликанням, справжня патріотка, останні роки свого життя Людмила Іванівна завідувала музеєм бойової слави Центру творчості дітей та юнацтва Святошинського району столиці. Днями тут відбувся вечір пам»яті уславленого педагога.

 

Найкращі риси характеру і людські якості цій привітній, завжди усміхненій жінці дав батько. Його не зламали сталінські катівні 30-х років, гітлерівський полон у житомирському концтаборі, перша поразка його партизанського загону, розбитого ворогом через зраду, десятирічне ув»язнення у беріївському ГУЛАГу, що його він отримав замість зірки Героя Радянського Союзу і посади заступника народного комісара внутрішніх справ за наклепом і через те, що відмовився писати брехню про свого вчителя Сидора Ковпака, у якого отримав перші серйозні уроки партизанської боротьби.

 

В мирний час молодша дочка допомогла Івану Олександровичу мужньо подолати особисту драму – життя на дві сім»ї (під час війни люди сказали, що перша дружина загинула, а вона виявилася живою), несправедливість, яку чинили над невизнаним героєм двічі Герой Радянського Союзу відомий партизанський командир, згодом міністр і голова Комісії Верховної Ради УРСР Олексій Федоров та інші заздрісники. Про життя і боротьбу Івана Хитриченка збирався написати і зняти кінофільм відомийписьменник Сергій Смирнов, який свого часу першим розповів про подвиг героїв Брестської фортеці, за його сценарієм було створено стрічку «Ніна» про подвиг малинської підпільниці Ніни Сосніної та її батька. Саме Хитриченко ще на початку своєї діяльності у ворожому тилу встановив зв»язок з малинським підпіллям і порадив Ніні Сосніній організувати підпільні організації в селах району, які стали очима й вухами партизанів. Лікар Іван Соснін підтримував зв»язок із радомишльською лікаркою Тетяною Будніковою. Вони нерідко допомагали одне одному медикаментами для лікуванняхворих і поранених партизанів. Одного разу Тетяні Йосипівні довелося ампутувати руку 16-річній розвідниці одного із загонів Хитриченка Валентині Прушківській, яку разом з її подругою Наталкою Діденко розстріляли поліцаї у лісі під Кримком. Наталка загинула, а рани Валі були хоч і важкими, але вона вижила.

Передчасна смерть обірвала творчі плани Сергія Смирнова. Довгий час українські цензори й обережні редактори викреслювали в рукописах підручників, книг і газетних статей будь-які згадки не лише про Хитриченка, а і про його партизанське з»єднання імені Хрущова, яке було одним з найбільших нелише в Україні. Тож справою свого життя Людмила Іванівна зробила боротьбу за відновлення доброго імені і свого батька, і його бойових побратимів. Кілька років їй довелося очолювати школу для дітей радянських військовослужбовців у Чехословаччині. Там теж допитлива невгамовна українка активно займалася пошуковою роботою – збирала матеріали про колишніх бійців батькового з»єднання,які після визволення нашого краю допомагали вести партизанську боротьбу патріотам народного Опору Чехії і Словаччини. За це удостоїлася звання почесної громадянки містечка Штіти району Шумперк.

 

На Батьківщині Людмила Боліла створила музеї бойової слави в київських школах № 13, 131, 196, 203. А 13-й школі постановою уряду було присвоєно ім»я Івана Хитриченка.

-- Людмилу Іванівну любили й поважали вчителі і діти, яким ця мужня жінка допомагала ставати справжніми патріотами Вітчизни, -- сказала на вечорі пам»яті директор Центру Світлана Рослякова. – Під враженням її розповідей, розповідей підготовлених нею юних екскурсоводів, спогадів ветеранів десятки хлопчиків після закінчення школи пішли до військових училищ, стали офіцерами. Серед них і син Людмили Іванівни Ігор Іванович, нині вже полковник у відставці.

 

Доки батько і його товариші були при здоров»ї, і коли пішли у засвіти, Людмила Іванівна їздила з ними, а потім уже й без них до села Кодра Макарівського району, де сама народилася в лісовій партизанській землянці, до Радомишля і містечка Новошепеличі Чорнобильського району, які визволяв Хитриченко, зустрічалася з місцевими дорослими і юними жителями, і несла їм слово правди. Нам її не вистачатиме.

 

Володимир ШУНЕВИЧ

Фото автора

 

 

Незважаючи на непросту долю, Людмила Іванівна Хитриченко-Боліла завжди була привітною, посміхалася до людей